КАЛІНІЧЕНКО В.В., РИБАЛКА І.К.
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ. ЧАСТИНА ІІІ: 1917-2003 рр.:
Підручник для історичних факультетів вищих навчальних закладів. -
Харків: ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2004. - 628 с.


 

1.5. Жовтневе збройне повстання в Петрограді.

Проголошення Української Народної Республіки

 

Перемога збройного повстання в Петрограді. ІІ Всеросійський з’їзд рад і проголошеннярадянської влади

25 жовтня 1917 р. під керівниц- твом більшовиків на чолі з Леніним у Петрограді  перемогло  збройне   повстання,  унаслідок  якого було повалено  владу Тимчасового уряду. ІІ  Всеросійський з’їзд рад робітничих і солдатських депутатів проголосив радянську владу, схвалив декрети про мир і землю й утворив перший радянський уряд – Раду Народних Комісарів (Раднарком) на чолі з В.Леніним. Перемога збройного повстання в Петрограді, Москві та інших найголовніших центрах поклала початок установленню радянської влади в усій країні. З моменту збройного повстання в Петрограді (25 жовтня 1917 р.) до початку німецько-австрійського наступу (18 лютого 1918 р.) радянська влада перемогла на значній частині території колишньої Російської імперії.

 Жовтневі дні в Україні

Величезну увагу Ленін та більшовики  приділяли  встановленню   своєї влади в Україні. Але на час збройного повстання в Петрограді їх позиції в радах і в масах трудящих України були слабкими. Вони користувалися значним впливом лише серед робітників промислових районів, переважно не українських. “Більшовицька партія, - писав потім один із керівних діячів більшовиків в Україні В.Затонський, - хребтом своїм мала пролетаріат російський або русифікований”. При цьому в більшості рад України тоді вирішального впливу більшовики не мали. Через це в перший час влада рад фактично встановилася в небагатьох містах. Насамперед це відбулося в ряді міст Донбасу – Луганську, Кадіївці, Макіївці, Щербинівці, Горлівці, Краматорську, Дружківці, де більшовицькі організації були міцними, а ради  - більшовицькими. У ряді міст (Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві, Полтаві, Херсоні) комісари Тимчасового уряду були теж усунені, але влада тут здебільшого належала коаліційним ревкомам, які складалися з представників рад, різних партій, у тому числі й українських. Більшовики, що входили до цих рад, не мали більшості та не займали керівного становища. У Києві на час збройного повстання в Петрограді протистояли одна одній три сили: військові сили Тимчасового уряду на чолі зі штабом Київського військового округу (командуючий генерал Квецинський), їх підтримували російські партії – кадети, меншовики, есери та інші (крім більшовиків); Центральна Рада з українськими партіями та військами; більшовики із Червоною гвардією і збільшовизованими військовими частинами. Коли були одержані телеграфні повідомлення про повстання в Петрограді, в ніч з 25 на 26 жовтня на закритому засіданні Малої Ради разом із представниками різних організацій і партій було прийнято постанову про створення надзвичайного органу – Крайового комітету для охорони революції в Україні. При комітеті створювався штаб для організації військової сили. До комітету ввійшли представники українських, єврейських соціалістичних партій та інших організацій, а також більшовики В.Затонський, І.Крейсберг і Г.П’ятаков. 26 жовтня Крайовий комітет з охорони революції в Україні звернувся з відозвою “До громадян України”, у якій, оповістивши про своє утворення, закликав громадян до спокою. Він заявив, що “не допустить ніяких виступів проти інтересів революції, що всі такі ворожі революції виступи комітет буде рішуче подавляти всякими способами, навіть збройною силою, котра стоїть під орудою комітету”. Комітет сповіщав, що його влада поширюється на всю Україну, на всі дев’ять губерній: Київську, Подільську, Волинську, Полтавську, Чернігівську, Харківську, Херсонську, Катеринославську і Таврійську. Того ж 26 жовтня Мала Рада, обговоривши питання про ставлення до повстання в Петрограді, схвалила таку резолюцію: "Признаючи, що влада як в цілій державі, так і в кожному окремому краї, повинна перейти до рук революційної демократії, і вважаючи недопустимим перехід всієї влади до рук рад робітницьких і солдатських депутатів, які складають тільки частину організованої революційної демократії, - Центральна Українська Рада висловлюється проти повстання в Петрограді та буде завзято боротись зі всякими спробами піддержки цього повстання на Україні". Після прийняття цієї резолюції один із керівників київських більшовиків Г.П’ятаков заявив, що більшовики вихо­дять із Малої Ради та Крайового комітету з охорони революції в Україні. 27 жовтня відбулося об'єднане засідання рад робітничих і солдатських депутатів за участі представників військових частин, фабзавкомів і профспілок з питання про ставлення до петроградсь­ких подій. Після доповіді Г.П’ятакова, в якій він заявив, що "Центральна Рада встромила ніж у спину революційного Петрограда", та після її обговорення засідання схвалило резолюцію більшовиків, яка висловлювала співчуття петроградському гарнізонові та петроградським робітникам і готовність усіляко їх підтримати. Було вирішено створити ревком рад, передати йому всю повноту влади в Києві. До комітету було обрано більшовиків Г.П’ятакова, І.Крейсберга, Л.П’ятакова, Я.Гамарника, І.Кулика, І.Пуке та ін. 28 жовтня на екстреному засіданні Центральної Ради було ви­рішено припинити діяльність Крайового комітету з охорони револю­ції, а загальне керівництво діяльністю органів влади з охорони революції мало бути зосереджено в руках Генерального Секретаріату. Того ж дня близько однієї тисячі юнкерів, членів козачого з’їзду, що тоді відбувався у Києві, офіцерів із союзу георгіївських кавалерів оточили Маріїнський палац і заарештували більшовицький ревком, що там перебував. Але замість нього був створений новий ревком, до якого ввійшли В.Затонський, А.Іванов, О.Горвіц та ін. Цей ревком і очолив повстання проти штабу Київського військового округу. Бої точилися 29-31 жовтня. Центром повстання стали “Арсенал” і 3-й авіапарк. У більшовизованих військових частинах і червоногвардійських загонах налічувалося приблизно 6,5 тис. чол. Штаб мав у своєму розпорядженні близько 10 тис. чол. – особовий склад юнкерських училищ, школи прапорщиків, полк козаків та інші формування. При підтримці робітників Києва, які 30 жовтня почали загальний страйк, 31 жовтня військові сили штабу були знесилені. Почалися переговори між представниками штабу, повстанців, Центральної Ради, міської думи та різних організацій про умови припинення збройної боротьби. Але під час переговорів стало відомо, що війська штабу відмовились битись, а штаб “секретно виїхав у невідомому напрямку”. Тим часом війська Центральної Ради зайняли найважливіші пункти Києва – пошту, телеграф, адміністративні установи.

 Перехід влади до Центральної Ради

Центральна Рада перебрала владу в Києві, а потім і на більшій частині України до своїх рук. На вечірньому засіданні 31 жовтня вона прийняла постанову про об’єднання українських земель, у якій вирішила “поширити в повній мірі владу Генерального Секретаріату на всі відокремлені Тимчасовим урядом землі України, де більшість населення є українці, а саме: Херсонщину, Катеринославщину, Харківщину, материкову Таврію, Холмщину, частину Курщини та Вороніжчини”. Центральна Рада також постановила поповнити Генеральний Секретаріат п’ятьма генеральними секретарями: М.Ковалевський – із продовольчих справ, М.Порш – праці, М.Ткаченко – торгівлі та промисловості, С.Петлюра – військових справ, В.Єщенко – шляхів, О.Зарубін – пошт і телеграфу. 1 листопада Центральна Рада звернулася до населення Києва та Київського військового округу з відозвою, у якій сповіщала, що командування штабу КВО вночі залишило довірені йому установи і що Військовий генеральний комітет тимчасовим командуючим округу призначив підполковника В.Павленка. Центральна Рада заявляла, що вона і її Генеральний Секретаріат, який є “однорідним революційно-демократичним урядом України”, уживуть усі заходи для відновлення спокою та порядку, не допускаючи ніяких самочинних, анархічних виступів. Генеральний Секретаріат теж випустив відозву,  якій закликав війська та всіх громадян припинити збройну боротьбу. “Українська Центральна Рада, - говорилось далі у відозві, - обрана всіма народами України і виражає волю всієї революційної демократії. По суті – це крайова Рада селянських, робітничих і солдатських депутатів. Усі війська й усі партії повинні визнавати владу Генерального Секретаріату Української Центральної Ради та цілковито підкорятися його розпорядженням. Досить кровопролиття! Хто буде продовжувати вести криваву боротьбу – той ворог батьківщини і революції!”. У найближчі дні в більшості місцевостей України ради й інші організації найвищою владою в Україні визнали Центральну Раду. Так, 4 листопада об’єднане засідання Київських рад робітничих і солдатських депутатів у питанні про крайову владу постановило, що вищим органом влади в Україні є Центральна Рада. Разом з тим за пропозицією більшовиків засідання визнало необхідною реорганізацію Центральної Ради, для чого слід було негайно скликати Всеукраїнський з’їзд рад.

 Третій Універсал Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки

В умовах, коли Тимчасового уряду не стало, а Раднарком Центральна Рада за уряд усієї Росії  не визнала, перед нею постало питання: а як бути далі? Після тривалих дискусій увечері 6 листопада почалося засідання Малої Ради, яке відкрив М.Грушевський. “У грізний момент, який настав, - заявив він, - треба рятувати Україну від анархії та громадянської війни. Після довгих міркувань Генеральний Секретаріат Центральної Ради визнав, що єдиний фундамент, який можна підвести під крайову владу, щоб вона стала дійсною, фактичною владою, це – проголошення Української Народної Республіки, яка буде повноправним членом у могутній спілці вільних народів Росії”. Після цього Грушевський зачитав текст Третього Універсалу. “Віднині, - проголошувалося в Універсалі, - Україна стає Українською Народною Республікою. Не віддаляючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими допомогти всій Росії, щоб вся республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів. До Установчих зборів України вся влада творити лад на землях наших, давати закони і правити належить нам, Українській Центральній Раді, і нашому правительству – Генеральному Секретаріатові України. Маючи силу і владу на рідній землі, ми тою силою і владою станемо на охороні прав і революції не тільки нашої землі, але і всієї Росії”. До території Української Народної Республіки (УНР) Центральна Рада включала землі, заселені переважно українцями: Київщину, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Полтавщину, Харківщину, Катеринославщину, Херсонщину, Таврію (без Криму). Остаточне визначення кордонів УНР, щодо прилучення частин Курщини, Холмщини, Воронежчини та суміжних губерній і областей, де більшість населення українське, мало бути встановлено за згодою організованої волі народів. В Універсалі Центральна Рада визначала основні пункти політичних і соціально-економічних перетворень. Проголошувалось скасування права приватної власності на землі поміщицькі й інші землі нетрудових господарств сільськогосподарського призначення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні. Ці землі визнавалися власністю всього трудового народу та мали перейти до нього без викупу. Ними до Українських Установчих зборів повинні були порядкувати земельні комітети, обрані народом. Для робітників на всіх підприємствах установлювався восьмигодинний робочий день. Над виробництвом мав бути запроваджений державний контроль. Центральна Рада обіцяла вжити рішучих заходів, щоб негайно розпочати мирні переговори з Німеччиною та її союзниками. В Універсалі вказувалось, що в Українській Народній Республіці забезпечуються всі свободи, здобуті Всеросійською революцією: свобода слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканості особи, житла. За всіма народами, в Україні сущими, визнавалося право на національно-персональну автономію. Проголошувалася ліквідація смертної кари, заведення справедливого суду, поширення та закріплення місцевого самоврядування. Вибори до Українських Установчих зборів призначалися на 27 грудня 1917 р., а день їх скликання – 9 січня 1918 р. Наприкінці в Універсалі Центральна Рада зверталася до народу: “Громадяне! Іменем Народної  Української Республіки у федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, закликаємо всіх до рішучої боротьби зі всяким безладдям і руїнництвом та до дружнього великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і непереможній республіці Росії здоров’я, силу і нову долю. Вироблення тих форм має бути проведено на Українських Установчих зборах”. Унаслідок поіменного голосування Універсал був прийнятий 42 голосами членів Малої Ради, утримались 5 чол.: два меншовики, два російські есери й один представник польського демократичного центру. Це було вже 7 листопада.

 Політика та діяльність  Центральної Ради

Третій Універсал Центральної Ради та проголошення Української Народної Республіки викликали неоднозначні оцінки. Позитивно поставилися до них українські партії. А представник кадетів на засіданні міської думи 13 листопада оцінив 3-й Універсал як “капітуляцію перед більшовизмом” і закликав визнати його актом “недержавним і необов’язковим”. Більшовицька ж газета “Пролетарская мысль” писала, що Центральна Рада лише з деяким запізненням і певними скороченнями прийняла частину декретів, проголошених Раднаркомом. Особливо гостру реакцію викликала позиція Центральної Ради з земельного питання. Різко протестували проти скасування приватної власності на землю землевласники, заводчики, банкіри й інші буржуазні елементи. Через це 11 листопада на нараді представників київських банків, всеросійської спілки власників цукроварень, союзу землевласників В.Винниченко змушений був заявити, що універсал не вирішує питання про земельну власність, а висловлює тільки погляд Центральної Ради на це питання. Вирішення його залежить від Установчих зборів. Про це ж говорилося і в правилах Генерального Секретаріату, оголошених того ж 11 листопада. 14 листопада Генеральне секретарство земельних справ розіслало відозву “До населення України”, в якій роз’яснювало, що Центральна Рада скасувала право вільної власності лише для “нетрудових господарств”, а “трудові господарства” площею земель до 50 десятин Універсал не зачіпає. Разом із тим, секретарство закликало “під страхом тяжкої кари” не руйнувати народного добра, “не чинити розрухів, погромів, бешкету та безладдя”. Цілком зрозуміло, що безземельні та малоземельні селяни зустрічали ці роз’яснення насторожено, тим більше, що в Росії вже діяв декрет про землю, за яким поміщицькі землі переходили селянам. 25 листопада Центральна Рада прийняла закон “Про видання законів”, за яким залишалися чинними всі закони та постанови, які мали силу на території УНР, оскільки вони не змінені і не скасовані універсалом. Залишалися діючими також і всі державні уряди й установи, які діяли в Україні до 7 листопада. А всі особи, які займали посади державної служби до 7 листопада, залишалися на своїх місцях. Старі закони та державні службовці діяли не в інтересах трудящих, і не могли викликати їхніх симпатій. “Кажучи по щирості, - писав пізніше тодішній голова Генерального Секретаріату В.Винниченко, - ми рішуче нічого не міняли в суті тої державності, що була за часів Тимчасового правительства. Ні одної основи її ми не порушили. Ми тільки міняли національну форму її – замість синє-біло-червоного прапора ми вішали жовто-блакитний”. Навряд чи можна вважати логічним і виправданим проголошення Центральною Радою у 3-му Універсалі федерації Української Народної Республіки з Росією і, у той же час, невизнання Раднаркому як російського уряду. Мабуть, логічніше було б визнати реальний уряд Росії – Раднарком, проголосити самостійність УНР і вимагати від нього визнання незалежності України. Замість того, щоб розбудовувати власну державність, Центральна Рада звернулася до Ставки верховного головнокомандуючого Духоніна, а потім,  23 листопада, до крайових урядів Дону, Кубані, Кавказу, Криму, Молдавії, Башкірії та Раднаркому з пропозицією приступити до утворення центрального “однорідного соціалістичного уряду від більшовиків до народних соціалістів включно” для федеративної Росії. Але на цей заклик відгукнувся лише уряд Дону. Ставка Духоніна в Могилеві була розгромлена солдатами та матросами, Духонін убитий, а головнокомандуючим більшовики призначили прапорщика М.Криленка. Залишки Ставки разом із іноземними військовими місіями, що були акредитовані при ній, переїхали до Києва, туди ж прибули колишній голова IV Державної Думи Росії октябрист Родзянко, генерал Алексєєв, чорносотенець Шульгін та ін. У сусідній із Україною області Війська Донського козачий отаман генерал Каледін виступив із зброєю проти влади Раднаркому. 23 листопада Генеральний Секретаріат для надійного захисту території України постановив об’єднати Південно-Західний і Румунський фронти в один Український. Генеральний військовий секретар С.Петлюра наказав українізованим військовим частинам і солдатам-українцям зніматися з Північного та Західного фронтів і негайно прибувати на Український. Конфронтація між Центральною Радою та Раднаркомом швидко наростала. Більшовики Києва, підтримувані з Петрограда, повели шалену агітацію проти Центральної Ради, звинувачуючи її в буржуазності і контрреволюційності. Разом з тим вони готували проти Ради збройне повстання, спираючись на більшовизовані військові частини та загони Червоної гвардії. Керував підготовкою повстання військово-революційний комітет, головою якого був Г.П’ятаков. Повстання було призначено на ранок 30 листопада. Про це стало відомо Центральній Раді. Увечері 29 листопада Перша українська (Сердюцька) дивізія оточила та на ранок 30-го роззброїла 3-й авіапарк, 5-й авіапарк, Арсенал, понтонний і телеграфний батальйони, 1-у запасну гірничу батарею й інші більшовизовані частини. Солдатів посадили в ешелони та відправили в Росію. Майже одночасно з цим із фронту на Київ вирушив збільшовизований 2-й гвардійський корпус, де керувала на той час київська більшовичка Євгенія Бош. Частини цього корпусу досягли Жмеринки, де їм шлях перегородив Перший український корпус генерала П.Скоропадського, який мав 60 тис. бійців. Він роззброїв частини 2-го гвардійського корпусу і під вартою відправив їх до Росії, врятувавши цим Київ від боїв, погрому та руйнування. Самостійна політика Центральної Ради та її рішучі дії проти більшовицьких заколотників дуже не сподобались керівництву Радянської Росії, справа йшла до збройного конфлікту між Радянською Росією й УНР.  

Вибори до Всеросійських  Установчих зборів

Важливою  подією в  суспільно-політичному житті України, як і  Росії в цілому, у листопаді 1917 р. були ви-бори до Всеросійських Установчих зборів. У цілому по Росії більшовики одержали 24% голосів, інші соціалістичні партії – 59,6%, буржуазні партії – 16,4%. В Україні більшовики отримали 10% голосів, російські есери – 25%, українські есери – 52%. За кадетів в українських губерніях проголосували від 1,2 до 3,0% виборців. Хід революції значною мірою залежав від позиції та поведінки військ. Це особливо стосувалося України, через територію або поблизу якої проходили Південно-Західний і Румунський фронти, де на позиціях знемагали мільйони солдатів, діяв Чорноморський флот, а в багатьох українських містах дислокувалися великі військові гарнізони. Про позиції солдатських мас восени 1917 р. дають уявлення підсумки виборів до Всеросійських Установчих зборів: за українських есерів та соціал-демократів проголосувало 16,3% військових, за російських есерів – 50,8%, за більшовиків –22,5%, за кадетів – 1,7%. Отже, восени 1917 р. Українська Центральна Рада, проголосивши Українську Народну Республіку, у боротьбі за утвердження української державності зіткнулася з величезними труднощами та багатьма противниками. У містах і військах сильним був антиукраїнський дух, значним був вплив більшовиків, які у прагненні повалити Центральну Раду та встановити радянську владу діяли за прямими вказівками і з прямою допомогою Леніна, ЦК РСДРП(б), Раднаркому Росії.

 Ультиматум Раднаркому  Центральній Раді

4 грудня по радіотелеграфу в Києві було одержано за підписами Леніна і Троцького “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради”. На початку Маніфесту Раднарком заявив, що він “ще раз підтверджує право на самовизначення за всіма націями… аж до права цих націй відокремитись від Росії”. “Тому ми, Рада Народних Комісарів, - говорилось далі у маніфесті, - визнаємо Народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитись від Росії або вступити в договір з Російською республікою про федеративні і тому подібні взаємовідносини між ними. Все, що стосується національних прав і національної незалежності українського народу, ми, Рада Народних Комісарів, визнаємо зараз же, без обмежень і безумовно”. Але, разом із тим, Раднарком обвинуватив Центральну Раду, що вона “веде двозначну буржуазну політику, яка давно виражається в невизнанні Радою Рад і Радянської влади на Україні (між іншим, Рада відмовилась скликати, на вимогу Рад України, крайовий з’їзд українських Рад негайно). Ця двозначна політика, що позбавляє нас можливості визнати Раду як повноважного представника трудящих і експлуатованих мас Української республіки, довела Раду найостаннішим часом до кроків, що означають знищення всякої можливості угоди”. Виходить, що Раднарком прямо втручався у внутрішні справи України, вимагаючи від Центральної Ради передати владу радам і зійти з політичної арени. Водночас Раднарком, продовжуючи диктувати свою волю Центральній Раді, поставив перед нею ультимативні вимоги: 1) відмовитися від спроб дезорганізації загального фронту; 2) не пропускати надалі без згоди верховного головнокомандуючого ніяких військових частин, що прямують на Дон, Урал або в інші місця; 3) сприяти революційним військам в їхній боротьбі з контрреволюційним кадетсько-каледінським повстанням; 4) припинити всі спроби роззброєння радянських полків та робітничої Червоної гвардії на Україні та повернути негайно зброю тим, у кого її було віднято. Раднарком попереджав, що в разі неодержання протягом 48 годин задовільної відповіді він вважатиме, що Центральна Рада знаходиться в стані відкритої війни  з радянською владою в Росії і в Україні. 5 грудня Генеральний Секретаріат у відповідь на ультиматум відправив Раднаркому ноту, в якій писав: “Генеральний Секретаріат у заяві народних комісарів про те, що вони визнають Українську Республіку, убачає нещирість або ж суперечність самим собі. Неможливо одночасно визнавати право на самовизначення “аж до відокремлення” і в той же час робити брутальний замах на це право, накидаючи свої форми політичного ладу, як це робить Рада Народних Комісарів Великоросії щодо Народної Української Республіки”. Генеральний Секретаріат відкинув усі спроби Раднаркому втручатися у державні та політичні справи УНР. Так розпочалася перша війна Радянської Росії проти УНР.